Олімпійські чемпіонки Аліна КОМАЩУК і Олена КРАВАЦЬКА продовжують ділитися з українцями своїми враженнями за підсумками Ігор в Парижі-2024, розповідати про свій шлях на головну спортивну вершину. Більше десяти інтерв’ю роздали спортсменки останнього тижня. До вашої уваги бесіда Олени КРАВАЦЬКОЇ з журналістом телеканалу «Суспільне. Одеса» Віталієм ГАРНОВИМ.
- Олено, як це - бути олімпійською чемпіонкою?
- Надзвичайно приємно. Мені здається, що я ще досі не усвідомлюю всього до кінця. Дуже багато зараз уваги, я багато отримую повідомлень підтримки, люди продовжують вітати. На вулиці впізнають. У такі моменти я розумію, що ми все ж таки зробили щось надзвичайне.
Мій батько дуже мріяв, щоб я стала олімпійською чемпіонкою. Саме він мене і привів до фехтування. Він був щасливий, коли в Ріо-2016 взяли срібло. Але зараз це була перемога для нього перемога. Дуже позитивні емоції.
- Ви писали у своїх соцмережах, процитую одне речення: «Ця винагорода за всі мої страждання та жертви, на які я йшла упродовж двох з половиною років». Що було найскладніше в цей період?
- Дуже багато всього було. І найскладніше те, що все це на тлі війни. Ми були не вдома. Коли ти знаходишся десь поза своїм домом і читаєш новини… У мене вже був досвід, коли я читаю про вибухи-прильоти тут в Україні, перебуваючи в Італії. Спокійніше, коли ти тут, поруч з дитиною.
Складно було, і коли я була в Італії з дитиною півтора року. Перші півроку в мене не було ніякої допомоги. Я їздила з сином на тренування, з ним проводила час. У мене син досить активний і він дуже потребує уваги. Це все якось треба було поєднувати. А ще хвороба батьків. Все докупи було, тому було дуже складно.
- До Олімпіади ви готувалися в Італії. Які були виклики: інша мова, інша країна, інший клімат?
- Ні. Я зрозуміла, що прожила там більше двох років, але я не адаптувалась. Мені було складно. В Італії все дуже повільно. Обід – триває десь три години. А для нас, особливо для спортсменів, для українців, ми звикли до швидкого темпу життя. Нам все треба зараз, швидко. І мені було складно там.
В Італії влітку було дуже спекотно, інколи до 40 градусів, а взимку дуже холодно. Але це дуже важливі моменти на фоні всього іншого. Так, вони трохи заважали, але, в той же час, робили нас сильнішими. Коли ми були вже в Парижі, для нас вже спека не відчувалась після Італії.
- Які взагалі враження залишив Париж?
- Париж, а саме Олімпіада, залишив й прекрасні спогади, і не дуже. Мої особисті змагання прийшли досить боляче для мене, і мені було дуже складно після них налаштуватися на командні. І я маю визнати, що не змогла на 100% налаштуватися на них, хоча в мене було п’ять днів. Я перегоріла після особистих. Я знаю, коли я готова на 100%, а коли ні. Тому емоції трохи змішалися.
Так буває: якщо не виходить в особистих, ми маємо ще шанс в командних. І це дуже круто. Це така дуже приємна для нас можливість.
- Щодо психологічного стану, з яким ви підходили до командних змагань. Яка атмосфера була в збірній на фоні новин з України?
- Під час змагань в Парижі було спокійніше, ніж траплялося до цього. Наприклад, в березні в мене було два останні старти олімпійської кваліфікації - ви пам’ятаєте, що було в Одесі в той період. Зібратися було неможливо. Від слова «зовсім». Я розумію, що в мене змагання, але фехтувати не можу. І я програвала своїй бої, тому що не могла зосередитись.
Ну, ти нічого не можеш зробити в такі моменти. Ось і все.
Звісно, я дуже хвилювалася за це, що якщо це буде в період Олімпіади, то що я можу з цим зробити? Ніхто не знав, що буде, але в мене вже є такий досвід. Я дуже хвилювалася за свою дитину, тому я попросила бабусю поїхати з ним на Закарпаття. Це мені, звісно, дало трохи більше спокою. І під час самих змагань ми просто прибирали телефони і намагалися концентруватися на змаганнях. Тому що ми розуміли: якщо саме в цей момент ми не зробимо свою справу, потім шансу такого не буде.
- Розуміємо, що такого успіху не було б, якщо б у вас не було такої КОМАНДИ. Згодні?
- Абсолютно. І, дійсно, ми більше, ніж просто фехтувальна команда. Ми дуже між собою дружимо. Наприклад, Аліна Комащук — хрещена моєї дитини. І в кожної з нас бували моменти, коли вона взагалі не може нічого робити. І та, хто має трохи кращий стан, підтримує, намагається щось зробити для іншої. Тому в нас така між собою підтримка.
Крім того, нам дуже пощастило з нашими тренерами. Знаєте, бувають такі тренери, які кажуть «ти маєш працювати, а все інше не має значення». Але наші тренери в нас були досить лояльні до нас. Мій тренер мене відпускав до дитини.
«Бери собі стільки часу, скільки тобі потрібно, тому що я розумію проблеми з сином та батьками. Якщо ти будеш тут насильно, це не буде давати ніякої користі».
- Які команди були головними конкурентами збірної України в командному турнірі?
- Конкурентами були всі, тому що на Олімпіаді немає якихось команд, які ти можеш виграти без зусиль. Кожна команда дуже сильна. Звісно, ми дуже налаштовувались на Францію, бо впродовж року ми часто програвали їм за перше місце, або за вихід в півфінал. Вигравали у них також, але, на жаль, трішки менше.
Ми налаштовувалися, що нам треба виграти спочатку перший бій для того, щоб потрапити в четвірку, потім другий бій, і якщо все буде добре, то тоді ми вже налаштовуємося на третій бій - за золото з Францією. Але так вийшло, що кореянки вибили француженок. А Корея — це така збірна, що від якої не знаєш що очікувати. Дуже сильні непередбачувані і дівчата.
- Одне з перших відео, що з'явилося на вашій сторінці після Олімпіади — це те, як вас зустрічає ваш син. Як він відреагував на ваше олімпійське золото? Як він, взагалі, ставиться до професійної роботи його мами?
- Йому вже майже 7 років. Звісно, він ще не розуміє цінності Олімпіади, і що це означає для мене. Він просто дитина, він потребує мами. Для нього це було дуже складно. Я вже на першому року його життя почала їздити на збори, і він був завжди зі мною. Я тільки не брала його, якщо летіла в Америку. А так він всюди був зі мною.
Останні десять місяців підготовки я залишила його в Одесі і була в Італії, але приїжджала кожні два-три тижні. Для нього перші два місяці були дуже складні. Навіть не знаю, як це описати. Він завжди плакав, він хотів до мене. Такі були моменти, коли я вже думала, що воно мені не потрібно і я хочу вже повернутися до сина. Але була ціль. І я розуміла, що треба чимось жертвувати.
На жаль, бути на 100% мамою і професійним атлетом – неможливо. Зараз вже я можу весь свій час присвятити йому.
- Розкажіть, як пройшла зустріч з близькими в рідній Одесі?
- До батьків я поїхала в першу чергу. Тато мене навіть зустрічав з моїм тренером, коли ми тільки заїхали в Одесу. Я йому показала одразу медаль. Він був дуже щасливий. І потім я вже поїхала до мами, до брата.
- На що плануєте витратити призові кошти, які виділило Міністерство молоді та спорту для відзначення медалістів
- Ще не думала, тому що до Олімпіади думок про це не було. Вони були зовсім інші, тому що, коли ти думаєш про те, що може бути після, ти не можеш зосередитись на тому, що потрібно робити зараз. Я дуже вдячна нашому Міністерству молоді та спорту за те, що вони пообіцяли та зробили це. Під час війни це великі кошти теж великі, але вони змогли надати їх спортсменам.
Якусь частину коштів я відправлю на донати. Зараз я теж відкрила свій збір на допомогу дітям-сиротам, які, на жаль, залишились без батьків під час тимчасової окупації. Хочу якомога більше допомагати і нашим військовим, військовим на реабілітацію, і, звісно, дітям. Допомога дітям мені як мами дуже важлива.
- Ваша подруга по команді Ольга Харлан виставила свою шаблю на аукціон, щоб допомогти Збройним силам України. Що ви думаєте про це?
- Так, в мене теж є в планах з приводу шаблі, з приводу маски. Але ще потрібно трошки часу, щоб це все організувати. І звісно, хочеться долучати людей та збирати кошти і робити такі ось аукціони. Це дуже гарна ідея. Я її побачила у Олі. Мене запрошували на вечір боксу і там теж робили аукціони, де наші знайомі змогли зібрати пів мільйона гривень.
- Олімпійські ігри в Парижі вже позаду. Золота медаль з вами, у ваших руках. Чи думали ви вже про подальшу свою кар'єру?
- Я вам скажу правду. Коли я залишила доріжку після своїх особистих змагань, після п'яти хвилин я вже думала, що я їду в Лос-Анджелес, і маю закрити свій гештальт не тільки в командних змаганнях, а ще й в особистих. Звісно, це все було на емоціях. Бажання є, дуже велике. Хочеться далі продовжувати, але є багато факторів.
Перше — це мій вік. Це ще чотири роки. Це дуже складно. Фехтування потребує дуже багато фізичних сил, здоров'я. І треба зрозуміти, зможу я це зробити чи ні. І це залежить не тільки від мене: ще потрібен тренер, потрібна вся система, яка буде працювати разом. А зараз хочеться просто трішки видихнути. Хочеться трішки відпочити, відновитись і потім вже думати.
- Будете повертатися в Італію, чи залишитися в Україні?
- Точно поки не можу сказати. Але я дуже не хочу повертатися в Італію і тренуватись там. Я хочу залишитись в Україні і тренуватися тут, саме в Одесі. Я готова ще переїхати до Києва для цього, але це мій максимум, куди я готова переїхати. Кудись за кордон? Ні.
Пресслужба відділення НОК України в Одеській області
за матеріалами «Суспільне. Одеса»
ТК «Суспільне. Одеса». Інтерв'ю з олімпійською чемпіонкою Оленою КРАВАЦЬКОЮ
Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Міські спортивні школи
