У другій частині інтерв’ю знаменитий одеський стрілець Яків ЖЕЛЕЗНЯК, який нагадаємо, 10 квітня відзначив свій 79-й рік народження, розповів про шлях, який йому довелося пройти на олімпійську вершину.
СТРИБОК НА СВІТОВИЙ П’ЄДЕСТАЛ
- Зі спортом на серйозному рівні було закінчено?
- В принципі так. Я тренував інститутську команду, сам трохи тренувався. Але, тих грошей, які отримував на тренерській роботі, для того, щоб прогодувати молоду сім'ю, не вистачало. Але допомагали батьки. Та й з житловими умовами було моторошно, як у багатьох тоді. У той час Антон Артемович дуже просив мене повернутися у великий спорт. Я сказав, що повернуся, якщо мені дадуть квартиру. Він погодився, сказавши, що для цього потрібно надіти погони, а я цього дуже не хотів. Таким чином, я повернувся в «Динамо», вступивши на надстрокову службу в одну з прикордонних частин. Тут же відправився на перші збори, отримавши чудову зброю, яку не мав в СКА. І це дало поштовх на новий якісний рівень. Цьому сприяла і чудова фізична форма, все-таки я займався на фізвихованні, і той факт, що я відчував «голод» щодо стрільби. Я навіть трохи злякався такого різкого скачка результатів. Практично в кожному змаганні, якщо не вигравав, то був в призерах. Вдало виступив і на чемпіонаті Союзу серед відомств, завоювавши дві срібні та одну бронзову медалі - перші для себе на рівні Союзу. За підсумками року я став кандидатом до збірної Союзу, а незабаром я почав викликатися на збори до складу збірної, в якій все суцільно зірки першої величини.
- У тому ж році ви виступали і на чемпіонаті Європи?
- Так. Але, я не очікував, що потраплю на нього. Перед контрольною стрільбою, напередодні чемпіонату Європи, головний тренер оголошує: «Стріляють все, крім Железняка». «Ну, все», - подумав, - «відраховують зі зборів». А тренер продовжив: «Напевно, ви розумієте, що він всіх переконав, що потрапляє в команду і без контрольної стрільби». Я не повірив своїм вухам. А в збірній же всі заслужені люди, і мені в якійсь мірі було соромно, що вони зараз будуть потіти, щоб потрапити до складу, в який я необстріляний, по суті справи молодик, вже потрапив. Назву хоча б таких стрільців як Йоганн Нікітін, Олег Закурьонов, Віталій Романенко, Дмитро Бобрун – всі вони в різний час ставали чемпіонами світу та Європи. Але, з іншого боку, звичайно, радів. І я виправдав довіру, вигравши два перших місця в особистому заліку і ще дві - в команді. Все це відбувалося в стрільбі по «оленю», якого, я шалено любив. Правда, на чемпіонаті світу в наступному році я виступив не так вдало, не встигнувши зробити один постріл, посів шосте місце. Тренери, та й я сам, порахували, це невдачею.
- Яків Ілліч, як ви вважаєте, що допомогло вам за такий короткий період потрапити в збірну Союзу?
- В якійсь мірі цьому сприяла хвиля омолодження, яка пройшла в збірній після невдалого виступу країни на Олімпіаді 1964 року. Причому, омолодження було досить глобальним, десь на відсотків тридцять. Це, звичайно, не означало, що молодим спортсменам довірили місце у складі збірної. Упродовж року ми були присутні на всіх зборах, брали участь у безлічі змагань, після чого деяких з героїв зараховували до основного складу. У їх число потрапив і я. Звичайно, цьому сприяла і завзята, кропітка праця. Завдяки Ромі Песіну, який міг би стати одним з найбільших тренерів в історії одеського спорту, я навчився розкладати тренувальний процес на найдрібніші деталі, приділяючи кожній з них серйозну увагу. У нас є кілька видатних тренерів, які говорять, що якби не Рома, вони навряд чи б стали такими. По-моєму, це говорить багато про що. Хоча багато тренерів, в тому числі Дмитренко, висловлювали думку, що стрілець не повинен замислюватися про деталі. Я не шкодую, що я «вліз» у ці деталі.
- Коли ви зробили стрибок, в середині 60-х, ви тренувалися самі, або все-таки ваш перший тренер вам допомагав?
- Я міг тренуватися і сам. Але, людина не може народитися майстром в пустелі. Я дуже вдячний багатьом людям, які в тій чи іншій мірі брали участь в моїй підготовці. З цього приводу я часто сварився з організаторами змагань, які вимагали написати одного тренера, у мене в списку тренерів було чоловік п'ять-шість. Той же Рома Песін дав мені загально-фізичну підготовку, один мій друг, теж уже покійний, Валя Астахов приводив мою зброю в належний стан. Був один стрілець з Ростова Линник, який своїм капелюхом нагадував мені американського ковбоя, гвинтівка представляла єдине ціле з ним, він робив з нею все, що захочеш. Він був тією картинкою, на яку я прагнув бути схожим. Я вмів вчитися, і не боявся цього робити. Уже будучи заслуженим майстром спорту, я питав свого учня-третєрозрядника, як ти це робиш. Він починав розповідати, а потім, схаменувшись, здивовано дивиться на мене, мовляв, що ви підколюєте мене. Але, я питав досить серйозно, адже деякі відчуття стерлися з пам'яті: «Розповідай, не звертай увагу на моє стрілецьке минуле».
Але, повернемося до питання про тренерів. Незважаючи на те, що від мене завжди вимагали писати одного тренера, після перемоги на Олімпіаді, був складений інший список тренерів, які до мене не мали ніякого відношення, але, перебуваючи в цьому списку, могли отримати преміальні за мою перемогу. Я залишив у цьому списку лише одного тренера, свого першого, Антона Дмитренко, так як тільки йому я зобов'язаний тим, що з'явився в стрільбі. Правда, в «кабані» він нічого не розумів, хоча був хорошим фахівцем в гвинтівкової і пістолетної стрільби, яка разюче відрізняється від динамічної стрільби по «кабану, що біжить». Але, вони зробили свій список, а в тому стані, в якому я перебував, не хотілося бути принциповим - все одно я цей світ не перероблю.
НЕВИЇЗНИЙ ЧЕМПІОН
- Незабаром після серії вдалих виступів в середині 60-х, вас зробили невиїзним...
- Це сталося в 1967 році. Досить несподівано для мене. І коли я поцікавився: «Чому?». Мені відповіли: «Ти, що не тямиш. Зараз йде шестиденна війна», - сказали мені, натякаючи на мою національність. Навісили на мене порушення режиму, хоча нічого подібного не було. Я пішов.
- Народна мудрість: «Друзі пізнаються в біді», напевно, знайшла своє відображення в цій ситуації?
- Друзі завжди мене підтримували у важкі хвилини, не відвернулися вони і тоді. Найближчим, ближче, напевно, вже не буде, моїм другом був Рома Песін, дивовижна сама по собі людина. Я бажаю всім мати таких друзів, яким був Рома для мене, і для багатьох інших. Мені здавалося, що він міг влізти в мою шкуру, відчути і знати що мені потрібно робити в цю секунду. Це траплялося досить часто.
- Коли ви були невиїзним, тренувалися?
- Майже ні. Я вирішив, що через кілька місяців, коли закінчиться термін надстрокової служби, залишу великий спорт. У цей період я ще виступав на різних змаганнях, але з великим небажанням. Почав дозволяти собі те, що не дозволяв собі раніше, коли постійно тримав себе в суворому режимі. Покурював, любив компанії. До того ж в 1968 році зі смертю Ісаака Борисовича Западинського, головного тренера ЦС «Динамо» зі стрільби, при якому товариство просто розквітало, у багатьох просто опустилися руки. У той рік динамівці навіть на союзному чемпіонатв серед відомств не виступали. Але, коли в 1969 році «кабана» включили в олімпійську програму, я вирішив повернутися, щоб спробувати щастя на Олімпіаді, адже я дуже любив стрільбу. Причому, зробити все можливе, щоб стріляти на більш високому якісному рівні. І це мені вдалося.
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ НА ОЛІМПІЙСЬКУ ВЕРШИНУ
- Ви виграли Спартакіаду народів СРСР 1971 року з всесоюзним рекордом, що перевищує світовий?
- Так, але до цього ще були змагання. Їх я не виграв, але завоював медалі, які для мене були дорожче іншого золота, довівши, що можу змагатися з кращими стрілками Союзу. Але, до 1971-го року міжнародні позиції Союзу в «кабані» впали, і, прогнозуючи можливий медальний набір на мюнхенській Олімпіаді, порахували, що її ми програємо американцям. А, коли на колегії Всесоюзного спорткомітету обговорювалося склад збірної зі стрільби, його голова Павлов поцікавився: «Чому в складі немає Железняка, який виграв Спартакіаду із всесоюзним рекордом». Йому відповіли: «Він порушує режим». Порушенням режиму вони порахували, то, що я курив, мене, скажімо так, побачили за цією справою після моєї перемоги на Спартакіаді, коли ми з хлопцями відпочивали після закінчення цих змагань. На це Павлов сказав: «Якщо Железняк виграє на Олімпіаді будь-яку з медалей, я йому не тільки дозволю офіційно палити, але і пляшку поставлю». І поза волею тодішнього керівництва збірної мені включають в збірну сьомим - на Олімпіаду мали поїхати два спортсмена. Але, на першому ж грудневому зборі, почався такий терор, мені кроку не давали спокійно ступити, ходять обнюхують мене, курю я, чи ні. По радіо передають сигнал точно часу «23 години», тут як тут тренер збірної, заглядає за двері, там стояла моя ліжко: «На місці я?». І так кожного дня. І одного разу практично добилися свого. Коли в Москві ми проходили диспансеризацію, до мене приїхала дружина. І я відпросився у чергового тренера Лациса на суботу-неділю з умовою бути в понеділок о сьомій ранку на зарядку. Піднімаюся о пів на сьому ранку встаю до себе. Мене зустрічає один з тренерів збірної Мерівялі: «Ви відраховані зі зборів». Я взяв свої речі, вже спустився на перший поверх, Лацис з подивом дивиться на мене. «Мене відрахували зі зборів», - кажу. Лацис вирішив це питання. Я залишився, але, взагалі, робилося все, щоб мене не було в збірній, і, чесно кажучи, я був готовий до того, що мене не візьмуть в збірній, знайшовши якийсь привід. На нервовому ґрунті моє тіло покрилося плямами, але ж психологічна підготовка один з найважливіших компонентів підготовки стрілка. Я був близький до того, щоб виїхати зі зборів. Але, я дуже хотів побувати на Олімпіаді, кажу вам, як на душі, мене не цікавили гроші, які тоді мали заплатити олімпійцям.
Я щиро бажав поїхати на Олімпіаду. Так сказав і голові ЦС «Динамо» Купріянову, коли він викликав мене до себе. Він мене підтримав, і я залишився на зборі. Відповідальність була найвища, як і психологічний тиск, я не міг підвести людей, які в мене вірили, не міг я підвести і себе. І хвилювання це позначилося на одному з стартів, що проходив в Москві навесні. У перший день, коли проводився «повільний біг» («кабан» біжить через кожні 5 секунд. – пресслужба), був у другому десятку. Я розклав свій виступ по поличках, і зрозумів, що завадило зайве хвилювання, в технічному відношенні було все нормально. У підсумку я виграв змагання. Виграв і передолімпійську тиждень в Дортмунді, причому з дуже великим відривом. Довівши тим самим, що гідний того, щоб поїхати на Олімпіаду.
- У якій спортивній формі ви їхали на Олімпіаду?
- Я перебував в оптимальній формі, розуміючи, що тільки випадковість завадить мені перемогти на Іграх. І я не повинен був допустити цієї випадковості: моя спортивна форма могла притупити свідомість, і я цього в якійсь мірі боявся. Для цього необхідно було зберегти себе в загостреному стані для перемоги, до останнього пострілу. На такому відповідальному турнірі, як Олімпіада, такого не можна допускати такого стану: робиш роботу, як кажуть, на «автоматі», а думки десь в іншому місці. На тренуваннях перед олімпійським стартом, де, як і на змаганнях фіксувався кожен постріл, навіть доводилося себе зупиняти. Для мене, взагалі, не було проблемою, де я стріляю: на тренуванні, або на змаганні. І судді, і вболівальники достатньо бурхливо реагували на мої результати. Тому, я вимушено пересував мушку в іншу точку мішені, роблячи хороший, якісний постріл, але, потрапляючи, скажімо, в сімку. На стадіоні проносився гул розчарування, а один із суддів, помітивши, таку особливість моєї стрільби: 10-10-10-7, після тренування з хитринкою на обличчі сказав мені: «Дипломат». Я лише з посмішкою приставив вказівний палець до губ, мовляв, не розголошують таємницю.
Будучи вже на Олімпіаді, перебував в нетерпінні: «Давайте сьогодні стріляти, адже невідомо як я буду відчувати себе завтра». І я знайшов для себе образ, який мене підхльоснув, загострив мою свідомість. Це образ американських легкоатлетів, які на мюнхенській Олімпіаді поводилися занадто впевнено, навіть розхлябано, один з них запізнився навіть на фінальний забіг на 100 метрів. Цей образ я пропустив через себе: ось до яких наслідків може привести розслабленість. Загалом, намагався будь-якими способами підхльостувати себе. І це мені допомогло досягти олімпійського «золота». Та й Бог, напевно, в це день був на моєму боці.
- Як вшановувала Одеса олімпійців, які привезли, найбільше для міста кількість золотих медалей - чотири (чемпіонами тоді також стали легкоатлет Микола АВІЛОВ, велосіпедист Володимир СЕМЕНЕЦЬ та веслувальниця Юлія РЯБЧИНСЬКА. - пресслужба)?
- Нормально. Але, я білою заздрістю заздрю тому, як вшановують медалістів зараз.
- Обіцяні спортивним керівництвом преміальні ви отримали?
- Так. Я отримав 280 доларів і 2100 рублів. Також чотирьом олімпійським чемпіонам було надано право покупки автомобіля поза чергою, чим ми і скористалися. Покращилися житлові умови, незабаром я отримав трикімнатну квартиру.
ПІСЛЯОЛІМПІЙСЬКІ БУДНІ
- Ви перемогли на Олімпіаді, до чого прагнули і для чого поклали багато років життя. Яким було ставлення до стрільби після Мюнхена, з огляду на той факт, що ви виграли все, що можна виграти?
- Хотілося піти красиво, як кажуть, непереможеним. У мене було бажання закінчувати з великим спортом. Деякий час я не виступав, але, потім передумав, керуючись, може навіть десь матеріальним стимулом, адже поїздки за кордон - Європа, світ, були досить непоганою матеріальною підмогою. І в наступному році я виграв і чемпіонат Європи з новим світовим рекордом, і чемпіонат світу в командному заліку.
- Чи можна сказати, що досягли ви цих результатів на класі?
- В принципі, так. Встановлюючи рекорд, я стріляв набагато гірше, ніж на Олімпіаді. По суті справи, рекорд народився на класі, який на той час був напрацьований. А в душі вже не було такого позиву, тієї мотивації, яка була перед Олімпіадою.
- Після перемоги в Мюнхені ставлення до вас, як до людини, змінилося?
- На жаль, так. Якщо до Олімпіади я був, як то кажуть, своїм хлопцем, то після з мене зробили якийсь символ. Деякі хлопці почали звертатися до мене на «ви».
- Хоча ви цього від них явно не вимагали?
- Боже збав. Чесно кажучи, я не хотів бути над ними, намагався робити кроки назад, щоб нічим не образити хлопців. Мені говорили: «Ян, ти великий». Я не хотів бути для них таким.
- По спортивним результатам ви могли б брати участь в Олімпіаді 1976 року?
- Напевно, міг би. Але, як я вже говорив, не було такої мотивації, як раніше. До того ж старший тренер збірної Союзу зі стрільби сказав мені одну річ, взявши з мене обіцянку, що сказане залишиться між нами. І до пори до часу я нікому про це не розповідав, але зараз, думаю, можна сказати. А сказав він таке: «Ми б дуже хотіли, щоб ти поїхав на Олімпіаду, але, тобі буде дуже важко протистояти нашим хлопцям, які сидять на системі». Я був проти «сідати», і на цьому ми розпрощалися.
- Коли ви вже перестали їздити на союзні збори?
- Десь з 1976 року я почав їздити на збори менш інтенсивно. До того ж тоді вік збірників був обмежений 24-ма роками. Взагалі, більшого ідіотизму пригадати складно. Цим було порушено спадкоємність поколінь, ті досвідчені стрілки, які могли б стати прикладом для молодих спортсменів, були відрізані. Наше покоління виховувалося на цьому, спілкуючись і змагаючись з великими стрілками 1960-х.
- Але на всесоюзному рівні ви виступали?
- Так, виступав за збірну України, був її граючим тренером, виступав за «Динамо». Будучи в досить солідному віці, виступав в одній команді з хлопцями, які в тій чи іншій мірі були моїми учнями, і одного разу, досить несподівано для всіх виграли чемпіонат Союзу.
- Як просувалися справи в одеському «Динамо»?
- Я намагався розворушити керівництво «Динамо», щоб створити серйозну стрілецьку базу, у нас фактично її не було. У нас був невеликий пневматичний тир, в якому було холодно взимку і протікав дах. Було багато охочих, але місця було дуже мало, людина сиділа на людину. І був адже типовий проект бази, яку передбачалося звести в Лузанівці.
- Яким роком датується ваш останній виступ?
- 1986-м. Це була Спартакіада військ комітету державної безпеки, сам я числився в військах зв'язку, які перебували в системі КДБ. У тому ж році я пішов з «Динамо». Керівники облради «Динамо» вважали, якщо є Железняк, то вони звільнені від турбот з розвитку стрілецького спорту. З Одесою завжди рахувалися, але вийти на серйозний рівень заважала відсутність бази. Я залишався тільки за умови, якщо «Динамо» протягом літа виконає ряд досить елементарних речей, що стосуються облаштування того невеликого тиру, який у нас був. У нас був хороший тренерський склад - Таня Ракова, покійний уже Алік Коливальников, інші хороші тренера, які дуже любили свою роботу. Результати б не змусили довго чекати, повірте. Але, до 1 вересня жоден з пунктів не був виконаний. А, я, природно, дотримався обіцянки і звільнився з «Динамо».
Інтерв’ю Влада ЄФІМОВА
Пресслужба відділення НОК України в Одеській області
Одеса. 1972-й рік. Заслужений тренер СРСР з велоспорту Олександр ЗАЙДМАН, заслужений тренер СРСР зі кульової стрільби Антон ДМИТРЕНКО, олімпійський чемпіон з кульової стрільби 1972 року Яків ЖЕЛЕЗНЯК, олімпійська чемпіонка з веслування Юлія РЯБЧИНСЬКА, заслужений тренер СРСР з легкої атлетики, тренер Микола АВІЛОВА Володимир КАЦМАН, олімпійський чемпіон з легкої атлетики 1972 року Микола АВІЛОВ, голова Одеського міськспорткомітету Микола ГІРНІНГ, секретар обкому партії з пропаганди і культури Тетяна ОВЧАРЕНКО, олімпійський чемпіон з велоспорту 1972 року Володимир СЕМЕНЕЦЬ, дворазова олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики Маргарита НІКОЛАЄВА, заслужений тренер СРСР з волейболу Євген ГОРБАЧЕВ, олімпійський чемпіон з волейболу 1968 року, бронзовий призер Ігор-1972 Євген ЛАПІНСЬКИЙ, заслужений тренер СРСР з волейболу Марк БАРСЬКИЙ
31 березня 2019 року. Київ. Яків ЖЕЛЕЗНЯК на урочистій церемонії «Герої спортивного року» був відзначений в номінації «Спортивна слава України».
Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Міські спортивні школи
